Здобути освіту, знайти роботу інвалідам на Тернопіллі вкрай важко. У вузах навчаються одиниці, нормальну працю знаходять - не більше людей. Більшість - залишена на одинці зі своєю бідою. Поділитися наболілим та отримати допомогу такі люди приходять у власні товариства та організації. Тут вони разом відпочивають, допомагають іншим у скруті. Втім, кожне товариство, як і кожен неповносправний мають свої проблеми та потреби.
"Інвалідів штовхають на жебрацтво..."Допомагаючи інвалідам, чиновники отримують можливість виглядати такими собі робін-гудами в очах громади. Тому більшість їхніх ініціатив це – “мулька”, вигідна для звітності, вважає спортсмен-інвалід Олександр Башта.
– На їхню думку, безбар’єрність – це пандус туди і пандус сюди, - каже чоловік. - А хто туди піде? Ну, зробили ви пандус, витратили на це гроші. Але ця конструкція така, що нею “колясочник” скористатися не може! Втім, це – другорядне питання! Головне – для чого той пандус, хто ним їздитиме? Інвалід І-ї групи, замкнений у чотирьох стінах? Та він ледь виживає на пенсію у 500 грн. Куди він може піти – у яке кіно, на який концерт, в який театр?
Панові Башті якось закинули, мовляв, його всюди пропустять безкоштовно. Однак він такими "пільгами" користуватися не хоче.
- У такий спосіб людину фактично штовхають на жебрацтво: “Пустіть мене, бо я - інвалід!”, - зітхає він. - Ігрища з працевлаштуванням інвалідів – взагалі нонсенс. Сама ідея начебто хороша, але забезпечення роботою таких людей повинне мати на меті не заробляння засобів до існування, а виведення інвалідів у суспільство, задля так званої адаптації в громаді. Сам вираз “працюючий інвалід”, як на мене, - ідіотизм. Людина з певними обмеженнями фізично не здатна добувати для себе засоби для існування, як це робить решта.
Олександр Башта належить до числа інвалідів, які дають раду і собі, і родині. Він важко працює, аби мати будинок, садок, дати освіту синові. Останнім часом він дещо розчарувався у тому, що в нашій країні взагалі можна щось змінити на краще, але пропонує дуже простий шлях до розв’язання проблем інвалідів.
- Є показник середнього заробітку у державі. От і прийміть: інваліди І групи отримують його повністю, бо фактично непрацездатні, ІІ-ї – 75%, ІІІ-ї – 50%. Як розпоряджатися цими коштами, кожен вирішує сам. І потреби у пільгах тоді уже буде. Проте, я переконаний, мою ідею ніколи не дозволять реалізувати...
У непоступливості чиновників інвалід переконався, коли спробував вдосконалити схему забезпечення людей із вадами опорно-рухового апарату. Аби кожен із них отримував індивідуальний, зручний і легкий візок. Та систему, що діє у державі десятиліттями, зламати так і не вдалося.
Чекають грошей на сурдопереклад
Із людьми, які мають вади слуху, оточуючі спілкуватися не поспішають. Це спричиняє брак інформації і породжує відчуття байдужості, вважають в обласній організації товариства глухих (УТОГ). Ця проблема відчутна, однак турбує й інше. Скажімо, держава погано фінансує товариство, до того ж у людей із вадами виникає чимало проблем при працевлаштуванні.
- В області - 1649 людей із вадами слуху, в місті – 438, - каже голова обласної організації УТОГ Надія Коцовська. - Ці люди дають собі раду, у них є друзі та родини, вони спілкуються та відпочивають разом.
Із дозвіллям і відпочинком - усе гаразд, продовжує пані Коцовська. У своєму колі їм завжди цікаво. Крім того, в товаристві їм надають допомогу перекладачі, консультанти, навіть юристи.
- Нашим підопічним бракує інформації. Ми намагаємося її надавати, проте це доволі важко, - каже пані Коцовська. - Ми уже давно просимо, аби на місцевому телеканалі з'явився сурдопереклад новин. Кілька тисяч гривень облрада на це виділила, але вони “застрягли” в обладміністрації. Там все обіцяють, проте їхнє “скоро”, тягнеться вже близько року.
Є в УТОГу й проблеми, на вирішення яких вистачить і кількох сотень. Проте й цих грошей товариство не має, адже фінансування ледь вистачає.
- Приміром, у міській організації вже не перший місяць поламаний телевізор. Комусь видається, що це - не проблема. Та програми телебачення по ньому щодня дивилися десятки інвалідів, - зазначає голова УТОГ.
Немає паперу для незрячих
Не менше проблем ву інвалідів із вадами зору. Часто вони потребують елементарного — приміром, паперу, спеціальних дощок і грифелів для письма. Також незрячим потрібно більше уваги із боку оточуючих.
- Особливо допомоги потребують незрячі у селах, - каже голова правління обласної організації товариства сліпих (УТОС) Олег Войтович. - Там життя важче, тому ці люди часто бувають просто безпорадними. Приміром, сільрада має призначити людину, яка купувала б для сліпого продукти, допомагала у господарстві.
За словами пана Войтовича, УТОС нині отримує значну фінансову допомогу. До того ж, у Тернополі встановили кілька світлофорів зі звуком і голосом.
- Незрячим також потрібно ходити містом, - каже Олег Войтович. - Добре, що нам пішли назустріч і встановили світлофори зі звуком поблизу підприємства сліпих, що у "Березовиці", на вул. Острозького, де діє наше товариство. Також новий світлофор є біля ЦУМу і біля церкви. Втім, їх недостатньо. Ми розуміємо, що таке оснащення дороге, тому вдячні і за те, що є.
Такий же світлофор потрібен на “Дружбі”, біля колишнього магазину “Маяк”, а також на “Східному”, біля старої “Обнови”. Окрім того, таку техніку необхідно встановити на “Сонячному”, на перехресті біля супермаркету “Сільпо”.
- Якщо, наприклад, незрячому потрібно потрапити до міської лікарні №2, як йому перейти дорогу? - запитує пан Войтович. - Там дуже інтенсивний рух, тому дорогу перейти і здоровим доволі важко. Частину проблеми зняв би світлофор зі звуком.
Незрячим нині, за його словами, важко дістати папір для письма.
- Колись його виробляли на заводі у Вільнюсі, цього було достатньо, - каже пан Войтович. - Тепер такого паперу у магазині не знайдеш. Товариство закуповує його через Київ і Донецьк, а потім роздає незрячим.
Андрій Шкула, Євгенія Цебрій, Любов Красновська
