Одеська область. Давно хотіла написати про те, як у нас, в Балті, виконується Указ Президента № 1228 «Про додаткові невідкладні заходи щодо створення сприятливих умов для життєдіяльності осіб з обмеженими фізичними можливостями», але все відкладала. Думала, що наші представники влади, фахівці, підприємці, які платять і які беруть гроші за виконану роботу: ремонт тротуарів, пандусів, що не відповідають ДБН, все-таки зрозуміють, що укази, закони, постанови пишуться і приймаються в нашій країні для нас, людей, які живуть у цій країні.
На жаль, нові об’єкти продовжують відкриватися без пандусів, наприклад «Торговий дім», а якщо і є пандуси, то дуже рідко вони повністю відповідають нормам: то за поручнями тягнешся, а то доїдеш до середини пандуса і боїшся, що перекинешся, тому що далі такий кут нахилу, що сама людина не здолає без сторонньої допомоги. Якщо руки сильні, то тримаєш коляску, аби не перекинутися, і чекаєш, поки добра людина підійде й допоможе. А якщо пандус ще більш-менш придатний, то перед ним є який-небудь бар’єр, або по пандусу виїдеш, а в самий заклад не попадеш, тому що сантиметрів 20 стрибати треба перед дверима або після.
То скажіть, будь ласка, для чого і для кого такі пандуси? Для краси чи для «галочки»? Так, указом передбачено ще і дизайн при будівництві пандусів з поручнями, аби ними користувалися літні люди, молоді мами з колясками і люди з обмеженими фізичними можливостями. Такий пандус був би ще й прикрасою будівлі, вулиці. Але чи служать для таких цілей наші пандуси?
І хто приймає такі об’єкти в експлуатацію, підписує відповідні документи!? Вам же доведеться відповідати не лише перед людьми нашого покоління, а й майбутнього. Те, що буде тепер зроблене, ніхто потім не захоче переробляти.
А якщо людина не матиме жодних перешкод під час пересування, то вона в душі дякуватиме тим, хто для неї зробив таку доступність. Як, наприклад, згадують і дякують хворі у терапевтичному відділенні лікарняного комплексу синам Вдовиченків, які, піклуючись про своїх літніх батьків, допомогли фінансово облаштувати санвузол з ванною кімнатою. Батьків їхніх уже з нами немає, але я та багато інших говорять їм спасибі за те, що вони виховали так синів. Я, інвалід - калясочниця, в лікарні почувалася гідно. Я могла заїхати візком в туалет, у ванну кімнату без додаткової допомоги.
Час, коли інваліди сиділи вдома під замком, уже минув. Люди, які пересуваються на візках, будуть більше і більше з’являтися на вулицях, але для цього треба вже тепер поприбирати бордюри на тротуарах перед пішохідними доріжками, робити пандуси, а не «злітні смуги», ставити двері шириною не менше 85 см, побудувати туалет у центрі міста, доступний для людей з обмеженими можливостями.
Невже ми багато хочемо або багато просимо?
Товариство інвалідів знаходиться в напівпідвальному приміщенні, без опалювання, без води, без туалету. Тротуар повністю розбитий. Здорові люди цим тротуаром не ходять, обминають іншою стороною, а інвалідам - доводиться. Під’їзду для машини теж немає. А це приміщення, де вирішується багато життєво важливих питань для людей, які чомусь в нашій країні стають найбільш незахищеними.
Україна 24 вересня 2008 року підписала Конвенцію щодо захисту прав інвалідів. Це важливий крок, який повинен істотно змінити існуючий стереотип у суспільстві по відношенню до людей з інвалідністю.
Ми розуміємо, що наше місто, як і вся Україна, лише на початку довгого шляху побудови демократичного суспільства, який потребує значних змін і перетворень економічного і соціального характеру, які, у свою чергу, дозволять всім без винятку громадянам жити без дискримінації і мати можливість реалізовувати себе повною мірою. І вже тепер надіємось на розуміння і підтримку.
голова Балтської районної громадської організації інвалідів
